Привіт! Мене звати Микола, і це моя перша стаття тут — у моєму особистому блозі.
Я давно хотів створити місце, де можу просто бути собою, без фільтрів, без шаблонів і без надмірного блиску, який часто бачимо в соцмережах.
Це мій простір — про життя поруч із кіньми, про роботу руками, про ремесло, про думки, які народжуються тоді, коли вітер пахне шкірою, а земля під копитами гуде.
Як усе почалося
Мій шлях не з тих, що починаються зі “з дитинства мріяв про…”.
Ні, у мене було звичайне село, звичайне дитинство, де коні були не екзотикою, а частиною життя.
Але з часом я зрозумів, що для мене вони — не просто робоча сила, а живі друзі, партнери, дзеркало душі.
Коні навчили мене терпінню, відповідальності й простій істині: якщо хочеш, щоб хтось довірився тобі — спершу будь гідним довіри сам.
Тримати коней — це не просто хобі. Це спосіб життя.
Кожен день починається з запаху сіна, ритму копит і тихого сопіння, коли тварини зустрічають тебе вранці.
У цей момент світ стає спокійним. Тут немає місця фальші — коні відчувають усе: страх, злість, радість, спокій.
І вони відповідають тим самим, що бачать у тобі.
Моє ремесло — шкіра, терпіння і деталі
Коли почав утримувати коней, швидко зрозумів: упряж, спорядження, ремені, вуздечки — усе це не просто інструменти.
Вони мають служити довго, бути зручними і красивими. І я почав шити сам.
Спершу — з цікавості. Потім — із пристрасті.
Шкіра має свою душу. Вона пахне дорого, звучить особливо, і кожен її шматок — це історія.
Я люблю цей процес: обирати матеріал, міряти, різати, прошивати вручну.
Коли тримаєш у руках готовий виріб — ремінь, вуздечку чи гаманець — відчуваєш справжнє задоволення.
Бо ти зробив це. Не програма, не машина, не чужі руки — ти сам.
Це не просто ремесло — це форма медитації.
Коли працюєш зі шкірою, думки стають чіткішими, темп життя сповільнюється, і кожен рух має сенс.
Я часто думаю: як багато людей втратили відчуття справжньої праці, коли створюєш щось, що можна потримати в руках, що має вагу, запах, історію.
Для мене робота з шкірою — це повернення до справжнього.
Відео, блоги, статті — моя історія у словах і кадрах
Я не з тих, хто боїться показувати своє життя.
Навпаки — мені хочеться ділитися тим, що роблю, чим живу, що мене надихає.
Тому я веду блоги, знімаю відео для YouTube і TikTok, пишу статті.
Усе це — частина мого світу, який я хочу показати людям.
У моїх відео немає постановки чи фальшу. Є пил, є коні, є шкіра, є праця.
Є я — справжній. І саме цього мені завжди бракувало в сучасному інтернеті.
Ми звикли бачити ідеальні картинки, але справжня сила — у щирості.
Коли показуєш, як воно є: важко, брудно, але з душею — люди це відчувають.
Бо якщо моя робота надихає хоч когось — значить, я все роблю правильно.
Заробіток в інтернеті: свобода і відповідальність
Мій шлях у заробітку в інтернеті почався не від великої мрії про гроші, а від бажання незалежності.
Я завжди хотів працювати так, щоб не бути прив’язаним до офісу, начальника чи чужого настрою.
І я зрозумів: якщо маєш знання, руки і бажання — заробити можна будь-де.
Я вчився всьому сам: копірайтинг, відеомонтаж, просування, продажі.
Помилявся, втрачав час, гроші, але не здавався.
Сьогодні я маю кілька напрямків, які приносять дохід — і всі вони пов’язані з тим, що я люблю робити.
Пишу тексти, веду блоги, продаю вироби зі шкіри, консультую інших, хто хоче почати власну справу.
Заробіток в інтернеті — це не “легкі гроші”, як дехто думає.
Це щоденна праця, дисципліна, навчання, експерименти.
Але головне — свобода.
Ти сам обираєш, коли працювати, над чим, із ким.
І для мене це безцінно.
Не боюсь праці. Бо праця — це життя
Я не боюсь роботи. Будь-якої.
Можу чистити стайню, шити, знімати відео, редагувати текст, вантажити сіно.
Усе це — частина мене.
У праці є особлива енергія. Вона тримає в тонусі, не дає розслабитися, не дає втратити повагу до себе.
Я бачив, як люди соромляться брудних рук.
А я навпаки — пишаюся ними. Бо вони нагадують: я щось роблю, створюю, рухаюсь уперед.
Я вірю, що справжня гідність людини — у здатності працювати.
Не лише руками, але й головою, серцем, душею.
Можливо, комусь моє життя здається “старомодним”.
Але я не женуся за модою. Я женуся за змістом.
І якщо кожен день я роблю щось, що має сенс — значить, живу не дарма.
Про натхнення, людей і шлях
Натхнення — річ примхлива. Іноді воно приходить серед ночі, коли чути тільки дихання коней.
Іноді — коли стоїш над готовим ременем і думаєш: “Оце ж руками зроблено”.
Іноді — коли хтось напише в коментарях: “Дякую, ти надихаєш”.
Мене надихають прості речі:
-
світанок у полі;
-
запах шкіри й металу;
-
блиск очей тварини, яка тобі довіряє;
-
усвідомлення, що ти на своєму місці.
Я люблю дивитися на світ не через призму “успіху” чи “досягнень”, а через призму спокою.
Бо справжня сила — не в грошах, не в кількості підписників, а в умінні бути собою, не зраджуючи своїм принципам.
Чому я вирішив писати цей блог
Я створив цей блог не лише для себе.
Мені хочеться, щоб тут знаходили натхнення ті, хто сумнівається у своїх силах.
Хто боїться почати. Хто думає, що не зможе, бо “немає умов” або “пізно”.
Я теж починав із нічого.
Без дорогого обладнання, без досвіду, без упевненості.
Але з великим бажанням навчитися.
І якщо я зміг — зможе будь-хто.
Мій блог — це історія про шлях.
Про те, як жити, працювати, помилятися, вставати, знову йти вперед.
Про любов до тварин, до природи, до справжнього життя.
Про віру в те, що чесна праця і доброта ніколи не виходять із моди.
Наостанок
Якщо ти дочитав до цього місця — значить, ми вже чимось схожі.
Можливо, тебе теж втомив фальшивий блиск соцмереж, і ти шукаєш щось реальне.
Можливо, тобі близька праця руками, запах шкіри, звук копит.
А може, ти просто любиш справжні історії — без прикрас, але з душею.
Я не знаю, куди мене приведе цей блог.
Можливо, він стане для когось натхненням.
Можливо, просто місцем, де можна видихнути.
А можливо — чимось більшим.
Але я точно знаю одне: це початок.
Мій шлях триває.
І я радий, що можу ділитися ним із вами.
Дякую, що читаєш.
Далі буде.
